Державна символіка – це своєрідна візитна картка, яка наочно демонструє минуле і сьогодення народу, самого державного утворення. Історично склалося так, що кожна країна має свої народні та державні символи, які часто є ідентичними і виступають її знаковими елементами на всіх рівнях. Ми не випадково заговорили про них. Адже наближається свято – День Незалежності України.
Отож наш Прапор, Герб, Гімн – не проста формальність, бо є й такі, що саме так міркують. Вони политі кров’ю борців за Волю України. І тепер наші солдати відстоюють Незалежність Вітчизни зі зброєю в руках, кладуть свої молодечі голови на полі брані. Мало здобути Незалежність, її ще потрібно захистити. Зневага до символів Батьківщини – це державний злочин, це зневага до рідної мови, культури, до свого народу, до рідної матері.
Український Державний Прапор – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів, із співвідношенням ширини полотна до його довжини – два до трьох. Але за цим сухим офіційним описом – давня історія і традиції.
Жовто-сині кольори відомі ще з часів Київської Русі, Галицько-Волинської держави, вони використовувалися на гербі Руського королівства у XIV столітті, також на гербах деяких руських земель, князів, шляхти і міст епохи Середньовіччя та раннього періоду Нового часу. У XVIII столітті похідні (бойові) прапори славного Війська Запорізького виготовляли із синього полотна, із зображенням на ньому лицаря (козака) у золотих та червлених шатах, із золотим орнаментом. 1848 року для українців Галичини синьо-жовтий стяг став національним прапором. Зокрема таку традицію започаткувала Головна Руська Рада – перша українська політична організація в Галичині. У 1917-1921 роках він став державним прапором УНР і ЗУНР.
Упродовж XX століття жовто-блакитний прапор слугував символом українського національного опору проти комуністично-радянської та нацистської окупації, проти польського шовінізму на Західній Україні. Під цим знаменом ішли в бій (вважайте – свідомо на смерть) воїни УПА. 1991 року після розпаду СРСР, цей прапор де-факто використовувався в якості державного стягу вже незалежної України. І тільки 28 січня 1992 року Верховна Рада України юридично закріпила за синьо-жовтим знаменом статус офіційного Прапора держави. Тепер 23 серпня, якраз перед Днем Незалежності України, ми щорічно відзначаємо День Державного Прапора. До речі, обряд освячення національного прапора здійснив у Києві священик УАПЦ о. Петро Бойко. Після чого пронаціональні сили організували урочисту ходу і внесли прапор до Верховної Ради України. Ох, був тоді скрегіт зубів з боку комуністів та антиукраїнських депутатів.
Символом України, звісно, є і Гімн. Історія створення українського гімну бере початок з осені (можливо, з вересня) 1862 року, коли український етнограф, фольклорист, поет Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна», якому, власне, і судилося стати спочатку національним, а з плином часу – Державним Гімном України. Поширення цього тексту серед членів українських гуртків, які щойно об’єдналися в Громаду,відбулося миттєво. Проте, не оминилося лихом для автора. Вже 20 жовтня цього ж року шеф жандармів князь Долгоруков видає розпорядження вислати Павла Чубинського «за шкідливий вплив на суспільство» на проживання в Архангельську губернію під строгий нагляд поліції.
Вперше вірш Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» надрукував львівський журнал «Мета» (1863. – №4). Отримавши поширення на Західній Україні, патріотичний текст не залишився поза увагою і релігійних діячів того часу. Одни з них – греко-католицький священик о. Михайло Вербицький, знаний в Галичині композитор, захоплений і вражений віршем Павла Чубинського, пише до нього музику. (Ось тут відступ. Знакова подія: автор тексту – православний, автор музики – греко-католик, та ще й священик! Їх об’єднала Україна!). Текст з нотами з’явився друком 1865 року, також в Галичині. А у 1917 році українці почали виконувати його як Державний Гімн. Хоча, заради правди, в роки української революції він так і не був затверджений законодавчо (чи просто не встигли). Поряд з ним виконували й інші гімни, зокрема, «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни». Тепер він є церковним гімном нашої держави, і як молитву ми його чуємо щоночі о 24.00 по проводовому радіо. Тут уже якогось офіційного затвердження не потрібно. Вперше твір о. Михайла Вербицького і Павла Чубинського законодавчо затвердили як державний Гімн у 1939 році на Карпатській Україні. Але історія цієї держави, на жаль, не довго тривала.
15 січня 1992 року музична редакція Державного Гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображення у Конституції. Проте, тільки 6 березня 2006 року наш парламент з потугами нарешті ухвалив Закон «Про Державний гімн України», але тільки зі словами першого куплета і приспіву пісні (вірша) Павла Чубинського. Все ж, на народних віча текст таки звучав в оригіналі, без «редакторських правок».
І, насамкінець, про Державний Герб України. Він складається з Великого і Малого Гербів. Наразі використовується лише Малий Герб, що був затверджений 19 лютого 1992 року. Однак центральною геральдичною фігурою обох гербів є тризуб Київського князя Володимира Великого. Окрім того, згідно з Конституцією України, елементом Великого Герба має бути ще й герб Війська Запорізького.
Із давніх часів тризуб вважався магічним знаком, свого роду оберегом. Його зображення археологи зустріли на багатьох пам’ятках культури, датованих ще I тисячоліттям до н.е. Перша писемна згадка про такі символічні знаки належить до Х століття. За часів Київської Русі тризуб став великокнязівським знаком. Наприклад, посли київського князя Ігоря (912-945 рр.) при укладанні договору з візантійцями (насамперед – купцями) мали свої печатки з тризубом. Київський князь Володимир Святославович карбував тризуб на монетах, де з одного боку зображувався портрет правителя, а з іншого – цей знак. Тризуби ми зустрчаємо і на українських писанках, і в церковних орнаментах.
Тарас ЛЕХМАН