Завершальним акордом жовтня є свято Луки. Цього євангелиста – автора третього Євангелія у Новому Завіті – церкви східного (візантійського) обряду вшановують саме 31-го дня місяця. У народній традиції українців закріпилася назва – свято Осіннього Луки.
У його день із далеких лугів господарі перевозили сіно, клали в обороги, закидали на горища хат, хлівів, ставили в копиці-скирти. Працівники лісництв починали підгодовувати сіном диких кіз, оленів, лосів, складаючи його у спеціальні годівниці-драбини. Час перевозити вибирали не випадково. Земля вже підмерзла, волога «не розквасить» дороги, тому зручно їхати возом. Сани ще зарано брати.
Здавалося б, перевозити сіно – чоловіча робота. Але до справи охоче бралися жінки, навіть вдавалися до магічний дій. Перший оберемок сіна міцно перев’язували мотузкою. Робилося для того, щоб сім’я була міцною, з’єднаною, аби чоловік не зраджував. Перев’язаний оберемок надійно ховали. Борони Боже, щоб потрапив у чужі руки, особливо жінці, яка знається на перелюбі. Тож Святого Луку називають ще й покровителем вірних, незрадливих жінок. Деякі з них у це свято замовляли у церквах відправу Служби Божої, просили у євангелиста перед його іконою благополуччя. Вважали, що шлюб, взятий на Луки (особливо, коли день припадав на суботу або неділю), буде міцним, щасливим, жодна жінка-зайда не приворожить мужа…
Увечері свята господині пекли солодкі калачі з борошна нового врожаю. Вони мали обрядове значення. Всі раділи і приповідали: «На Осіннього Луки вдосталь хліба і муки!». Бо Весняний Лука (5 травня) інколи бував голодним. Особливо, коли рік видався неврожайним, запаси хліба швидко вичерпувалися. А до нового врожаю – ой, як ще далеко!..
Народна прикмета говорить: «Якщо на Осіннього Луки тепла погода, то тепло протримається ще два тижні».
Підготував Тарас ЛЕХМАН.