Показати свою силу, спритність, відвагу, міць і витривалість у давнину привчали ще змалку. Тож серед українців були популярними кулачні бої. Вважайте їх видом національного бойового мистетцва, як і гопак, бо це не зовсім танець. До речі, слово “тан” не слід асоціювати зі словом “танець”, а тлумачити, як “бій”. (“Пішли у тан” – “Пішли у бій”).
Загалом, кулачні бої (мова аж ніяк не йде про хуліганські бійки, “потасовки”, “розборки”) – народна ритуалізована розвага, відома у Київській Русі ще з дохристиянських часів. Популярною вона була і в княжу добу, згодом серед козаків. А на Лівобережній Україні, за свідченням істориків та етнографів, збереглася аж до XX століття.
Кулачні бої проходили здебільшого взимку, на льоду річок, ставків, озер. Зими тоді були вкрай холодними, так що водойми добре промерзали. Нерідко на дійства збиралися там, де відбувався обряд водосвяття. Весняні й літні поєдинки також мали популярність. Сходилися чоловіки з двох сусідніх сіл або хуторів; у великих селах та містах бої йшли між представниками вулиць чи кутків. Іноді князі билися з рядовими воїнами, міщани з купцями, ремісники з семінаристами (і таке траплялося), козак з полковником… Чин і суспільний статус тут аж ніяк не відігравали ролі. Всі — рівня, все демократично.
Учасники кулачного бою строго дотримувалися певних правил. Спочатку “чубасилися”, мов ті курчатка, що починають опірюватися, діти; після них показували свою відвагу і спритність парубки; лише потім вступали у бої дорослі чоловіки. Жінок, як правило, на такі “видовища” не пускали.
Неписаний закон не дозволяв бити лежачого, наносити удари з-за спини, тримати у руках зброю, чи то навіть палицю, камінь. При необхідності негайно вийти з бою і надати допомогу тому (тут ідеться, передусім, про суперника), хто отримав важку травму. За порушення норм свої свого ж могли добряче “покулачити” і назавжди прогнати з гурту. Ті, що виходили з гри, сідали осторонь. Тепер вони належали до категорії глядачів-уболівальників. Переможцем вважалася та сторона, якій вдалося витіснити суперників з поля бою. Міткою (межею) міг бути й поставлений хрест.
Престиж: змусити суперника втікати. Іноді відступаючих переслідували аж до їхнього села чи хутора. Там знімали з дзвіниці церковний дзвін, що вважалося великою ганьбою для громади, але ніхто не перешкоджав, бо такі правила гри, і вимагали за нього викуп. Звісно, ціна була помірною. Як правило, обходилося частуванням, де й відразу укладали “мирову” до… наступного поєдинку.
Кращі кулачні бійці (такі собі “супер-зірки” спорту) мали в народі велику повагу.
Пам’ятаймо, що в багатьох народів світу є свої традиційні види бойових мистецтв. Застосовували їх виключно для самооборони. Українці — не виняток.
Підготував Тарас ЛЕХМАН.