Контакти

ДО ДЕЯКИХ РОЗДІЛІВ САЙТУ ІНФОРМАЦІЯ

ТИМЧАСОВО

ОБМЕЖЕНА

E-mail: lvug@bis.net.ua

тел. +38(03257)2-32-39

Гаряча лінія

ПОВІДОМИТИ ПРО КОРУПЦІЮ

Телефон для звернення:

+38(03257)2-04-59

Календар
Вересень 2016
П В С Ч П С Н
« Сер   Жов »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  
Авторизація
Архів

Пропонуємо увазі читачів “Гір­ника” спогади члена Асоціації пи­сь­менників України,голови Червоно­­град­ського літературно-мистецького об’єд­нання  “Оберіг”, Оксани  КАР­НА­ГИ-ЛЕГУЦЬКОЇ  про повну випро­бу­вань долю її батька Йосипа, у якій тісно сплелися національно-визво­льна боротьба за Українську держа­ву та шахтарський гарт.старе-фото

“ …Ще зовсім малим хлопчиськом Йосип пройшовся по німецьких табо­рах, по фронтових дорогах та на приму­сових каторжних роботах сталінських таборів… На далекій півночі неосяж­ного Союзу в Комі АССР над річкою Інта розмістились табори для прибор­кан­ня непокірних, основу з яких склада­ли політичні в’язні. Ця місцевість була непрохідною  болотистою  тундрою, в над­­рах якої містились поклади кам’яно­го вугілля, для добування якого вико­рис­то­вували дармову робочу силу  – за­суджених. Тяжка виснажлива праця у вугільних копальнях проводилась вруч­ну, майже без застосування техні­ки. Сліпий кінь тягав важкі вагонетки. Ви­снажені тяжкими умовами люди були схожими на  того, знищеного тяж­кою пра­­цею, голодного коня. Після ро­бо­ти їх чекали холодні бараки та нари. Зігрі­вала лише думка про далеку рідну до­мівку. Ділили з друзями думки і мрії та кухоль гарячого окропу.”

(Уривок з книги Оксани  Карнаги-Легуцької

“Сповідь вічної мерзлоти”).

- У 1965 році мій батько Йосип по­вер­нувся в Україну та почав  пра­цювати на шахті №4 “Великомос­тів­ська”, – роз­по­відає Оксана Йосипівна. – Був маши­ніс­том  електровоза. На роботі його ці-нували: з  дитинства   пам’ятаю, що на День шахтаря батька відзначали грамо­тами та, як зараз кажуть, цінними пода­рунками – годинниками, яких на­зби­ра­ла­ся ціла колекція… Як він доро­жив своєю роботою! Не давав розгу­ля­­тися численним хворобам, казав: як­­що не я, то хто працюватиме? Маючи хво­рі легені, артроз, ревматизм, він не офор­мляв інвалідність, а навпаки, три­мався роботи. Міркував, що не треба дерти з держави гроші,  хоча  був єди­ним го­ду­вальником в родині. У якому б стані не був, йшов  на шахту, перено­сив за­гострення хвороб на ногах. Не хотів ні­кого засмучувати. І тільки очі не мог­ли приховати  його біль. Якби тепе­ріш­нє по­коління віддавало так щедро свої си­ли, щоб розбудовувати свій край, не бу­ло в Україні такої прірви. Тато за­ли­шив копальню, маючи понад чотири десятиліття шахтарського стажу.

Ці його добропорядність та  само­від­даність запам’яталися назавжди ді­тям й онукам. Він був їм за друга, який і радив, і вчасно допомагав. Так, мої си­ни Андрій та Микола багато взяли з ді­ду­севої науки, стали гірниками, а, ко­ли  прийшла  біда, маючи  за приклад ді­дуся – борця за волю України, не вага­ючись, стали  на  захист Батьківщини, одягли військові однострої  та боронили кордони на Сході. Зараз вже демобі­лізу­валися та продовжили працювати на рідній дідусевій шахті “Відродження”. Від щирого серця наша родина вдячна адміністрації шахти, що й після смерті ба­тька не залишила нас наодинці, до-по­магала вдові й дітям морально і мате­­ріа­льно, а зараз онуки можуть продов­жити шахтарську династію.

День шахтаря  для  нашої родини бі­льше, ніж чергове свято. Це день па­м’яті, день  спогадів.  Сподіваюся, що та стежка, яку протоптав на шахту мій ба­тько Йосип і по якій зараз йдуть мої си­ни Андрій та Микола, не заросте ще довгі роки, й шахти  надалі годува­ти­му­ть наш край.

 

На фото: невільники-гірники біля тюремної копальні; (у центрі) Йосип Ле­гуць­кий ( 50-ті рр. ХХ ст.).

 Фото з сімейного архіву Оксани КАРНАГИ-ЛЕГУЦЬКОЇ