Пропонуємо увазі читачів “Гірника” спогади члена Асоціації письменників України,голови Червоноградського літературно-мистецького об’єднання “Оберіг”, Оксани КАРНАГИ-ЛЕГУЦЬКОЇ про повну випробувань долю її батька Йосипа, у якій тісно сплелися національно-визвольна боротьба за Українську державу та шахтарський гарт.
“ …Ще зовсім малим хлопчиськом Йосип пройшовся по німецьких таборах, по фронтових дорогах та на примусових каторжних роботах сталінських таборів… На далекій півночі неосяжного Союзу в Комі АССР над річкою Інта розмістились табори для приборкання непокірних, основу з яких складали політичні в’язні. Ця місцевість була непрохідною болотистою тундрою, в надрах якої містились поклади кам’яного вугілля, для добування якого використовували дармову робочу силу – засуджених. Тяжка виснажлива праця у вугільних копальнях проводилась вручну, майже без застосування техніки. Сліпий кінь тягав важкі вагонетки. Виснажені тяжкими умовами люди були схожими на того, знищеного тяжкою працею, голодного коня. Після роботи їх чекали холодні бараки та нари. Зігрівала лише думка про далеку рідну домівку. Ділили з друзями думки і мрії та кухоль гарячого окропу.”
(Уривок з книги Оксани Карнаги-Легуцької
“Сповідь вічної мерзлоти”).
- У 1965 році мій батько Йосип повернувся в Україну та почав працювати на шахті №4 “Великомостівська”, – розповідає Оксана Йосипівна. – Був машиністом електровоза. На роботі його ці-нували: з дитинства пам’ятаю, що на День шахтаря батька відзначали грамотами та, як зараз кажуть, цінними подарунками – годинниками, яких назбиралася ціла колекція… Як він дорожив своєю роботою! Не давав розгулятися численним хворобам, казав: якщо не я, то хто працюватиме? Маючи хворі легені, артроз, ревматизм, він не оформляв інвалідність, а навпаки, тримався роботи. Міркував, що не треба дерти з держави гроші, хоча був єдиним годувальником в родині. У якому б стані не був, йшов на шахту, переносив загострення хвороб на ногах. Не хотів нікого засмучувати. І тільки очі не могли приховати його біль. Якби теперішнє покоління віддавало так щедро свої сили, щоб розбудовувати свій край, не було в Україні такої прірви. Тато залишив копальню, маючи понад чотири десятиліття шахтарського стажу.
Ці його добропорядність та самовідданість запам’яталися назавжди дітям й онукам. Він був їм за друга, який і радив, і вчасно допомагав. Так, мої сини Андрій та Микола багато взяли з дідусевої науки, стали гірниками, а, коли прийшла біда, маючи за приклад дідуся – борця за волю України, не вагаючись, стали на захист Батьківщини, одягли військові однострої та боронили кордони на Сході. Зараз вже демобілізувалися та продовжили працювати на рідній дідусевій шахті “Відродження”. Від щирого серця наша родина вдячна адміністрації шахти, що й після смерті батька не залишила нас наодинці, до-помагала вдові й дітям морально і матеріально, а зараз онуки можуть продовжити шахтарську династію.
День шахтаря для нашої родини більше, ніж чергове свято. Це день пам’яті, день спогадів. Сподіваюся, що та стежка, яку протоптав на шахту мій батько Йосип і по якій зараз йдуть мої сини Андрій та Микола, не заросте ще довгі роки, й шахти надалі годуватимуть наш край.
На фото: невільники-гірники біля тюремної копальні; (у центрі) Йосип Легуцький ( 50-ті рр. ХХ ст.).
Фото з сімейного архіву Оксани КАРНАГИ-ЛЕГУЦЬКОЇ