Андрій БЕЗПАЛЬКО вісімнадцять років працює в Червоноградському спецуправлінні з гасіння териконів і рекультивації земель машиністом бульдозера ДЗ -170. Мобілізований в першій хвилі з березня 2014 до 2015 року в складі 72-ої окремої механізованої бригади захищав кордони України від східного агресора.
- Андрію Васильовичу, Ви потрапили до зони АТО практично з початку військових дій. Вам казали, куди мобілізують?
- Коли мені прийшла повістка, у військкоматі казали, що це лишень навчальні збори. Я навіть не міг збагнути, що все набагато серйозніше, що це будуть реальні військові дії із застосуванням зброї. Моя мама навпаки відчувала, що щось тут не так, не хотіла відпускати. Нас, усіх мобілізованих, скерували у військову частину в місто Біла Церква Київської області. Тут на полігоні поблизу міста Житомир ми відпрацьовували бойові дії, наближені до реальних боїв. Після повернення з полігону, через декілька днів потягами вирушили на східні бойові позиції.
- Чи оснащували Вас усією необхідною амуніцією та як було з продуктами харчування?
- Коли потрапив у розташування в Білу Церкву, то нам видавали одяг, який був, бо тоді наша армія ще не була готова до таких подій. Трохи пізніше нас забезпечили усім необхідним, завдяки волонтерам, які допомагали нам одягом, продуктами харчування, засобами гігієни. Підтримував мене і колектив Спецуправління. Я в телефонному режимі спілкувався із головою профкому Тетяною Медведєвою. Просив не харчі, а спецодяг та набір автомобільних ключів, тому що сам зголосився ремонтувати бойову техніку.
- А як витримували обстріли? Чи не було моторошно?
- Під час строкової, я служив у артилерійських військах, тому на передовій був на військовій посаді навідника. По ворогу стріляв із самохідної гаубиці 2С3 “Акація” із 152мм калібром. Ми – артилеристи, прикривали наших піхотинців. В нас не було постійного місця дислокації, ми рухалися вздовж кордону Донецької області. Під Сніжним розбили ворожу колону. Звичайно, під час перших обстрілів було лячно, але з часом потроху звик. Найстрашніше, коли з тих чи інших причин залишаєшся наодинці з ворогом. Пригадую, як рухалися із колоною і потрапили у багно, залишилися позаду із моїм побратимом з одним автоматом на двох, а навкруги нікого і тиша. Ось тоді було моторошно, а, коли я зі своїми хлопцями разом, то ніякий ворог не страшний.
- Скажіть, будь ласка, а які настрої були у місцевого населення до наших українських військових?
- Я ніколи не міг зрозуміти, як так може бути, що люди, мешкаючи в одній країні, мають такий різний менталітет, але там на Сході я дійсно побачив, що таке можливо. Місцеві до наших українських воїнів ставились досить нормально, але були й такі, які бачили в нас лише ворогів. Якось, будучи на межі Запорізької та Донецької областей, я зайшов в магазин, щоб дещо прикупити і наштовхнувся на агресію місцевих. Це були переважно жінки старшого віку, вони казали: для чого ми сюди приїхали, що ми тут непотрібні, але все це більшою мірою зводилося до політики. Зі мною служили двоє молодих хлопців із Донеччини та Луганщини, то вони навідріз відмовлялися стріляти, мотивуючи це тим, що там свої. А мій командир, який теж мав родичів на тому боці, казав, що не зважає, що там є рідні, на тому боці перш за все ворог, який топче рідну землю.
- Рік військової служби позаду. Чи сподіваєтесь Ви, що довгоочікуваний мир вже незадовго?
- Так, однозначно. Незважаючи на труднощі, з якими стикається наша армія, за рік мого там перебування я побачив, що ворог озброєний до “зубів”. Він має кращу фінансову забезпеченість і комплектацію свого війська, але в них немає того, що є в наших захисників – стійкого духу. Сила духу, терпіння, а іноді й жертовність українських воїнів за свою Батьківщину стали для російського агресора несподіванкою. А це є фундаментом для нашої перемоги.
Ігор ЙОСИПІВ
За матеріалами газети «Гірник»