Контакти

ДО ДЕЯКИХ РОЗДІЛІВ САЙТУ ІНФОРМАЦІЯ

ТИМЧАСОВО

ОБМЕЖЕНА

E-mail: lvug@bis.net.ua

тел. +38(03257)2-32-39

Гаряча лінія

ПОВІДОМИТИ ПРО КОРУПЦІЮ

Телефон для звернення:

+38(03257)2-04-59

Календар
Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Сер   Жов »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  
Авторизація
Архів

МХоч, можливо, це трохи дивно звучить, але якось важко писати про того, кого добре знаєш, з ким часто спілкуєшся. Важко, бо хочеш відтворити у тексті і головне, концептуальне, і, водночас, не оминути деталей, які інколи глибше розкривають людину, її світогляд, переконання, риси характеру. Отож, кілька слів з “біографічної довідки” Мирона Слуки: Народився 1940 року. Випускник факультету журналістики Ленінградського (тепер — Санкт-Петербурзького) університету. Тривалий час працював у міській та республіканській газетах Республіки Комі, куди з Жовкви, що на Львівщині, ще 16-річним юнаком поїхав до звільненого з більшовицьких концтаборів батька-політв’язня. Повернувшись на Батьківщину, продовжив журналістську діяльність у львівських обласних ЗМІ.

Тепер вже, здавалося б, далекого 1988 року, коли я щойно розпочинав свою працю у журналістиці, завжди захоплювався замітками, кореспонденціями, репортажами, статтями, нарисами Мирона Слуки, які друкувалися у газеті “Львовская правда”, тим паче, що він був власкором цього часопису у Червонограді, Сокальському, Радехівському і Жовківському районах, вже знаним на той час журналістом у Прибузькому краї, та й згодом, коли він перейшов працювати у щойно створену газету “За вільну Україну” власкором по цьому ж регіону. Господарство, як кажуть, велике, але всюди встигав невтомний журналіст. Захоплювався його вміннями збирати цікаву інформацію, тим паче цікаво писати, глибоко аналізувати факти, події, готувати грунтовні аналітичні газетні матеріали, порушувати нагальні, буденні й небуденні проблеми. Звісно, зважав на його багатий життєвий і журналістський досвід (у нас різниця у віці — 28 років), і навіть подумки трохи заздрив:

- Ото б мені так навчитися писати!

Це вже трохи згодом, і не без підказки Мирона Слуки, зрозумів, що у кожного журналіста має бути свій стиль, своя неповторна манера письма. А об’єднує братів-газетярів у творчості тільки те, щоб справді писати цікаво, оригінально, уміти заінтригувати читача, незважаючи чи то пишеш на економічні теми, чи то суспільні, морально-духовні, культурно-мистецькі, про вугільну галузь тощо. Погодьтесь, йому, як власкору, доводилося торкатися усіх тем, виступати в усіх журналістських жанрах.

Особливо мені запам’ятовувалися нариси, зарисовки Мирона Слуки.Це ніколи не був просто шаблонний опис героя, перелік його справ, досягнень, звершень, чим не раз грішать журналісти, а створений глибокий соціально-психологічний портрет людини, розкриття її характеру, поглядів; це й уміння збагнути, усвідомити пережите героєм, пройтися його життєвими стежками і майстерно викласти усе на листок паперу високим художньо-публіцістичним словом, об’єктивно донести до читача найсокровенніші думки, почуття того, про кого пишеш.

Щастям стало для мене особисто познайомитися з Мироном Петровичем. Це відбулося того ж таки 1988 року у редакції газети “Шахтар Червонограда”, де я працював коректором і навчався на заочному відділенні факультету журналістики у Львівському університеті. А потім декілька ми разом працювали у газеті “Гірник”. Для себе я назвав його Учителем. Він завжди мені щось підказував, радив, як краще написати про те чи інше. Любив покритикувати (тільки дякую за це!), але й ніколи не скупився на похвалу, коли я вдало підготував матеріал для газети. Мирон Слука, як кажуть, “не жаднюга”, не заздрісний, бо вміє порадіти чужому успіху.

І навіть, вийшовши на заслужений відпочинок, він не залишає свого пера. Зрештою, чи може назавжди відданий справі журналіст жити якось по-іншому, “спочивати на лаврах”, коли в нього все болить за долю народу, держави, суспільні негаразди. Таке запитання — риторичне! Це вже хронічна, невиліковна хвороба. Не мовчати! Писати! Іншого порятунку нема! Його дописи регулярно з’являються у газеті “Новини Прибужжя”, інших виданнях. Підсумком усього з найкраще написаного за останніх добрих два десятки років стала книга “По стерні до рідні”: Поезія, художня та документальна проза, публіцистика (Львів: Ліга-Прес, 2017. – 400 с.).

Як вона народжувалася? Важко сказати, можу лише здогадуватися. Почасти це те, що залишалося у журналістських блокнотах, у пам’яті і серці, “нотатки у шухляду письмового столу”. Адже далеко не все можна було надрукувати у радянські часи. А в роки незалежності України не все можна було донести до читача через добре відому журналістам, навіть  банальну причину — брак газетної площі. Тим паче, що часописи, у яких працював наш автор, не були суто літературними. Хоч левова частка нарисів, оповідань, інтерв’ю-діалогів, що ввійшли до книги, таки були надруковані на шпальтах газет.

У вступному слові до своєї збірки Мирон Слука пише: “Це лише здається — що пляжний пісок миліший від стерні. Це тільки омана — що сльота гірша за рожевий світанок. На терезах Всесвіту все врівноважено, і планета Земля не тяжча від космічної пилинки, а маленький ранимий людський мозок — найнадійніша скриня мільярднодумної свідомості. Велике і нікчемне — безконечне. А суть їх — рівновага духу.

Тому, очевидно, так невтомно жадаємо ми водночас і душевного спокою, і пізнання світу, яке спонукає до почуттів. Поезія, художня і документальна проза, публіцистика — дуже добрі окуляри для споглядання і осмислення тих протиріч”.

Через життя конкретної людини автор досліджує і розповідає про фрагменти нашої історії (інколи такої складної і трагічної), історії цілих поколінь. І тут, як для журналіста, публіциста, важливо уміти органічно поєднати минуле і сьогодення. Такими, наприклад, є інтерв’ю Мирона Слуки зі священиками Дмитро Дмитрашем, Йосифом Будаєм, Теодозієм Янківим, Михайлом Нискогузом та іншими душпастирями. До речі, до духовної теми Мирон Слука звертається доволі часто.

Сповнені неймовірних історій, пригод героїв його художні прозові та публіцистичні твори “Гірка мелодія автоматних черг”, “Вирок”, “Псяча медалька”, “Обітниця мовчання”, “Діди й онуки”. Вони вражають динамічність сюжету, довершеним розкриттям характерів, яскраво вимальованими образами.

Автор досить своєрідно підійшов до розповіді про нашого краянина, поета, січового стрільця Василя Бобинського, його складного життєвого шляху, який трагічно обірвався на більшовицькій каторзі, так само і про трагізм його сім’ї.

Доля (журналістська професія) дарувала Миронові Слуці зустрічі з багатьма цікавими людьми, неординарними особистостями, постатями — герої УПА (ця тема особливо близька для нього), шахтарі, будівельники, люди села, культурні діячі (як от колишній ректор Львівської державної музичної академії ім. Миколи Лисенка Марія Крушельницька)… Та годі всіх злічити! Про них і йдеться в книзі.

Чимало героїв журналістських дописів і публіцистичних виступів Мирона Слуки, на жаль, вже у Вічності. Мабуть тільки тепер по-справжньому відчуваєш, як бракує нам їхнього слова, доброї поради, твердості духу. Та все ж ці герої оживають, наче воскрешають на сторінках книги. Ми знову і знову, уважно вчитуючись, чуємо їхні голоси.

Мирон Слука вдається до різних видів та жанрів прози — ліричні етюди, оповідання, новели, гумор, сатира, навіть є у нього іронічні афоризми. А ще висловлює свої думки і почуття поетичним словом. (Це може стати темою окремої розмови, окремого літературного аналізу).

“По стерні до рідні” – книга, яка неодмінно зацікавить читача.

…Що ж відрізняє журналістику (зокрема оперативну журналістику) від публіцистики. У публіцистиці, написане автором 20-25 років тому (а то й більше часу), залишається актуальним і тепер. Водночас повсякденна журналістська праця дає багатий первинний, емпіричний матеріал для публіцистичних виступів, широких узагальнень дійсності, глибокого аналізу проблем, розкриття їх сутності. (Але й зважмо на необхідність майстерно володіти словом!). Таке поєднання ми бачимо у нашого автора.

Тарас ЛЕХМАН,

журналіст