Віталій Калимун з шахти “Великомостівська” потрапив до лав ЗСУ у травні 2014 року, коли Україна ледь оговтувалась від шоку через збройний напад підступного сусіда. Молодий гірник невдовзі мав одружуватись, але на заклик до оборони держави став у стрій добровольців.
На той час Віталій вже три роки працював на шахті, гірничим майстром на ДСУ. Довкола буяла весна, але у повітрі шугала невимовна тривога – усі щодня чули новини зі Сходу, де, як у страшному кіно, криваво втілювався в життя сценарій окупації Донбасу.
Відкинувши особисті плани, Віталій поїхав у столицю і приєднався до батальйону територіальної оборони “Київ” (12 БТрО), який згодом перейменували в 12 окремий мотопіхотний батальйон. Після нетривалих навчань понад чотири сотні бійців відправилися на Луганщину, в район Щастя.
Як згадує боєць, їхали туди на жовтому “школярику”, який потім згорів серед степу. Разом із дорожезним тепловізором, який придбали для нього родичі. На каску воїнові скинулися колеги по дільниці, багато допомагали київські волонтери.
У серпні 2014-го батальйон вже дислокувався в Жовтневому районі Луганська. Але невдовзі, виконуючи протоколи Мінських домовленостей, відступив, створюючи сумнозвісну лінію розмежування.
Калимун служив заступником командира мотопіхотного взводу. Після ротації вели протидиверсійну діяльність у Дебальцево та біля Старобільська - охороняли позиції артилерії від раптових нападів ворога. Під час служби спілкувався телефоном з нині покійним товаришем Володимиром Рибаєм, якого мобілізували з “Відродження”, колегою по шахті Володимиром Яремчуком, який служив під Маріуполем. Потім, повернувшись додому, із здивуванням дізнався, скільки земляків служило поруч, але спілкуватися не довелося.
Доля берегла солдата від лихого. У травні 2015-го демобілізувався, а за три тижні нарешті повів під вінець свою кохану Ольгу. Зараз подружжя радіє вже двом діткам. Хоча 3-річний Артем та 1,5-річна Вероніка спокою не дають ні вдень, ні вночі, але це вірна ознака, що життя триває і складається як треба. От тільки тій війні кінця все так і не видно…
Ольга МАЗУР
За матеріалами газети «Гірник»