У новому і доволі цікавому амплуа виступила львівська письменниця, Шевченківський лауреат Галина Пагутяк, яка видала книгу «Сентиментальні мандрівки Галичиною» (Львів: Піраміда, 2014. – 192 с.). «Тих, хто шукатиме в моїй книзі об’єкти галамурного туризму, мушу розчарувати. Це лише подорожні нотатки, в яких більше емоцій, ніж інформації, – пише автор. – А інформації вдосталь і в Інтернеті».
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи колись щось здригнеться в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся.
…Самбір, Бібрка, Броди, Добромиль, Нагуєвичі, Судова Вишня, Щирець, Підбуж, Уріж, Журавно, Рава-Руська… Ейфелову вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці інколи занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії і зневаги.
Приємно, що у мандрівній книзі Галини Пагутяк знайшлося місце і для краєзнавчого нарису «Белз». Це, безперечно, заінтригує нашого читача. «Ціле життя хотіла потрапити в Белз», - щиро зізнається письменниця.
Упустимо деталі, як Галина Пагутяк добиралася до княжого міста, некомфортність транспорту, жаливі дороги і те, як шахтарський Червоноград (де вона здійснювала пересадку, приїхавши зі Львова иа ще й у базарний день) «застряг у 80-х роках». Цікавими є її описи та оцінка стану архітектурних пам’ятників Белза, вболівання за їхню долю, емоційні враження від побаченого, «бо Белз – майже святе місто». Він – «апогей мультикультурності, який можна спостерігати візуально. На одному кінці міста Замочок, як його лагідно називають, всередині – прегадний костел в італійському стилі і каплиця, де знаходиться копія знаменитої ікони Матері Божої Ченстоховської, оригінал якої зберігався колись в Белзі. На іншому кінці – єврейський цвинтар з могилами цадика Шалома Рокеаха (1779-1855), якого називали ще Сар Шалом, Князь світу, його сина й онука. Ці три могили – святі, і в травні хасиди зі всього світу з’їзджаються туди для молитви. Після Умані Белз – другий найзначніший центр хасидизму. До 1931 року євреїв у Белзі було більше половини. Між цими відтинками бачимо український цвинтар з чудовою дерев’яною церквою».
Зринають у нотатках Галини Пагутяк про Белз історичні дати, постаті – Андрій Снопковський, Жідбер де Ланнуа – бургундський лицар, який у 1421 році навідав тут сестру Владислава Ягайла, княгиню… Привернув її увагу й герб – дівчина верхи на ведмеді й дата – 1606 рік.
«Белз завжди мав складну долю, особливо під час Другої світової війни, коли врешті його віддали совітам. Якби Белз був у Польщі, то я б його не побачила. Але якби Белз був у Польщі, то виглядав би цілком інакше», – розмірковує мандрівниця.
Спостережливе око письменниці і гарна манера письма відкриють багато деталей, які, можливо, й не помічали навіть корінні мешканці Белза.
Тарас ЛЕХМАН.